Бродити по косі деснянській
внуреним по пахви
в осіннім гідроксиді зимної води,
притьма кістяк відчувши,
видобутий з шафи,
прибульці котрому
навісили звізди.

Як мацачки одразу зкрижаніли,
та холод злющий
костомашки, що сірник, лама,
а дрижаки геть жили всі обсіли
і зупинити сили їх нема.

Та генератор опритомнів в бжусі
та по дротах нестримно струм жене.
То вже відомо, як свербить китайцю в вусі -
стовідсотково нирку сіпоне!

І вже тепло розносить джоулі кілами,
в обійма ніжні боки й стан бере,
та гребінцями млосного цунамі
висюнчик піднебіння вже дере.

І розімліло трохи, попустило.
Пекуча крига мало не кипить!
А чарівна, нащент тантрична сила
уже «громадою обух сталить».

Та сіпає плаценту навіжено,
мармизами судомить дивно твар.
То ззовні виглядає, мов скажений
бугай зірвавсь і цибнув між товар.

Та навкруги лиш спокій, тиша, пустка,
смарагдово осяяна вода,
відрядження на Марс чи на Балі відпустка,
чи бон-вояж-аля-Сковорода.

Як файно брести внуреним по пахви,
на грудь прийнявши важко течії потугу,
й відчути, що ще не зусім вмирущий чахлик
б’є в дзвоники, так ніби кози суне з лугу.