Сьогодні молився.
На воду дививсь, на вогонь...
Дзвеніла любов мені.
Я прислухався до себе.
Знаходив там Бога
Опісля болючих безсонь.
Радів, як дитина,
Літав...
Часом
Гепався з неба –

На річку,
Якій снився вітер,
А вітру – зоря,
На трави, які відіспались
На свіжій могилі.
Весною сади віддиміли,
Тепер же горять.
А птахи, що їх покидають,
Печальні і милі.

В планктоні галактик
Ми іскорки Божих вогнів,
Що маєм до них приєднатися
В ніжній любові.
З моєї дзвіниці я бачу,
Куди світ забрів...
Та я не суддя тут.
Я свідок,
Що кається в слові.

Пекельна оця клоунада
Колись промине.
І я допишу, дочитаю
І книжку, і жінку...
З’єднаюся з тими,
Хто любить
Такого мене,
Як землю вода,
Чи голодний –
Прозору шкуринку.

А нині махновська гармошка
Пиляє тоску
І рідко спілкується розум
З душею людською.
Ховається зло несусвітнє,
Як шило в мішку.
У ангельській масці
Антихрист іде за тобою.

У гніві й печалі минає
Моє битіє.
Минаю я сам,
Очищаючись болем до біло...

Сьогодні молюся.

І суєтне все відстає.

А блудне щеня
Під руку мою прибігло...

6 верес. 17.