СТАРИЙ ЦВИНТАР

Старенький цвинтар.
Вітер.
Камінь.
Вічність.
Розлиті незабудки.
Дикий кущ.
Тремтять і плачуть одинокі свічі
Під нетутешні «кУку» і «кукУ».

Хтось пережив бунти богоугодні,
Брехню і зраду, славу і хулу.
Хтось так лежить, неначе ліг сьогодні.
Когось із них і досі я люблю.

От на землі розіпнуті розп’яття
Пустили корінь в землю, мов крило.
Лежать дівчата тут у білих платтях,
Що вмерли цьому світові назло.

Старенький камінь, що оброслий мохом,
Себе також мерцем тут відчува.
Застиглий вітер ветхої епохи,
Що мною зафіксована в словах.

Але ж слова –
Вони також невічні.
Я трохи заздрю мертвим, що отут...
Вони уже – як відгорілі свічі,
Бо глибину з’єднали й висоту.

Рідкий алмаз пташиної сльозини
І тріщина у чаші плоті...
Все
На цвинтарі оцьому старовинному,
Де дід-дивак стару козу пасе.

Я б теж хотів лежати тут до Суду,
Щоб час і дощ зітерли напис-крик.
Бог знає й так...
А люди що ж...
Як люди...
Їх похвала і осуд –
До пори.

Вони людської крові підло хочуть.
Ну що ж.
Нехай.
Прощу їм.
Світ як світ.
Старенький цвинтар.
Я – мов потороччя –
Себе шукаю
В молодій траві...


МОНАСТИРСЬКЕ

Колись козак ішов у монастир,
Коли завершив шлях козакування.
Я також зачитав себе до дір.
Я також хочу в дім передостанній:
У келію, в затворну самоту,
Де душенька росте, як пташенятко,
Що не досталось чорному коту,
Що Богу – біль, а людям «непонятно» –
Яку таять глибини висоту.

Тому печаль не втопиш у горілці.
Вона уміє плавати, як в’юн.
Не питиму в ім’я святої Трійці,
Щоб стрінути тверезим смерть мою:
Ну тобто мій природний перехід
Зі світу в світ,
Як з лона в інше Лоно...
Священний біль –
І райський скрип воріт,
Душевне тіло,
Що ледь-ледь солоне.

А Бог не доганяє.
Він чека.
Він нас чекає,
Наші руки, душі...
І радість моя поки що гірка,
Та серце до Ісуса не байдуже.

Він біг... він Бог...
Я ж яма на горбку
У цьому світі,
Де багато болю,
Де золота рибина у ставку,
Шукає долю,
Загубивши волю.

І я ж такий.
Поклав свою лижню.
По ній пішли мої духовні діти.

Прощаю всім.
Нікого не виню.
Мудрую серцем –
Де себе подіти:
Піти у монастир чи на війну?
Писати вірші непотрібні людям?
У себе з головою я пірну,
Печаль Всесвітню носячи у грудях.

Печаль болить і нудить уночі,
І мучить душу втомлену й заспану,
На журавлині замкнуту ключі,
Як Божу рану.

Душі метал гартується в огні
Страждань таких,
Що хочеться померти...
А я – немов зернина у млині
Чи лист прощальний у старім конверті.

Даремно взяв, даремно віддаю
Скарби душі пісенної моєї.
Не знаю я, чи буду у раю,
Та точно, що не ляжу в мавзолеї...

Над серцем хмара –
Як старий монах.
В його сльозині золота рибина
Пливе на нерест,
Підсоливши страх,
Шукаючи у небі батьківщини.

Де зірка у терновому вінку,
А вища мрія дерева – літати,
Як і моя...
Переплести ріку
І з нота бене знов життя почати.

ТИША

Шукаю тишу.
Світ її убив.
Так під асфальтом дихає коріння.
І чути, як ростуть сумні гриби.
Під зоряно-пташине голосіння.

За радістю полюю, у лісах,
Бо у містах давно армагедонно.
Болять мені гортанні небеса,
Сльозинно усміхається Мадонна.

Зоря – немов сльозина сироти,
Невидима нікому,
Тільки Богу.
Шукаю тишу –
Щоби вглиб рости
По струнах вертикальної дороги.

У тиші, правда,
В’є гніздечко біс.
Але й у тиші
Дозріва метелик.
Знаходжу цілий Всесвіт у собі –
І мікро, й макро...
З крилами метелиць.

Душа земною плоттю оброста
Та пророста –
Мов крізь асфальт травина,
В любові,
Молитвах
Та у постах,
У сумнівах,
У болях
Та провинах.

Газобетон навколо.
У мені ж
Велика тиша,
Божа рівновага.
І страх ржавіє,
Мов бандитський ніж,
І радість битія
Шипить,
Як брага.


ЄВРОПА

Моя душа була вже тут колись.
У замках цих,
На площах,
У пивницях,
Де ми із німцем
Знатно напились
Із філософським спокоєм
На лицях.

Ми в Гайдельберзі,
Дрездені, Хелмі…
Взяли Варшаву, Вроцлав,
Краків, Прагу...
Поля і автобани у пітьмі.
Готичні храми піряться,
Як шпаги.

Пасуться кози,
Зайчики чудні.
Он їжачка роз’їхала махина...
Не напишу про це усе пісні.
Бо все тут є...
Та хочу в Україну.

Це голос крові?
Юний мазохізм?..
Патріотизм сфальшований в газеті?
Не знаю я...
Можливо, за гріхи...
Могили предків
По усій планеті.
Розсипані –
Мов зорі у пітьмі...
Могили душ –
Невидимі, як болі.
В собі я Всесвіт нині переміг.
І я, і він
Згасаємо поволі.

Потужна ніжність
В нас колись цвіла.
Метелик мрії потремтів у вирій.
Мов хрест і лотос –
Біла тінь крила.
Європу ми із Азією мирим.

Красиво й сумно.
Воля і любов.
Мене все більш цікавить
Біль і небо.
Я світ земний з піснями перейшов.
Тепер душі моїй
Молитву
Треба.

.