СТАРИЙ ЦВИНТАР Старенький цвинтар. Вітер. Камінь. Вічність. Розлиті незабудки. Дикий кущ. Тремтять і плачуть одинокі свічі Під нетутешні «кУку» і «кукУ». Хтось пережив бунти богоугодні, Брехню і зраду, славу і хулу. Хтось так лежить, неначе ліг сьогодні. Когось із них і досі я люблю. От на землі розіпнуті розп’яття Пустили корінь в землю, мов крило. Лежать дівчата тут у білих платтях, Що вмерли цьому світові назло. Старенький камінь, що оброслий мохом, Себе також мерцем тут відчува. Застиглий вітер ветхої епохи, Що мною зафіксована в словах. Але ж слова – Вони також невічні. Я трохи заздрю мертвим, що отут... Вони уже – як відгорілі свічі, Бо глибину з’єднали й висоту. Рідкий алмаз пташиної сльозини І тріщина у чаші плоті... Все На цвинтарі оцьому старовинному, Де дід-дивак стару козу пасе. Я б теж хотів лежати тут до Суду, Щоб час і дощ зітерли напис-крик. Бог знає й так... А люди що ж... Як люди... Їх похвала і осуд – До пори. Вони людської крові підло хочуть. Ну що ж. Нехай. Прощу їм. Світ як світ. Старенький цвинтар. Я – мов потороччя – Себе шукаю В молодій траві... МОНАСТИРСЬКЕ Колись козак ішов у монастир, Коли завершив шлях козакування. Я також зачитав себе до дір. Я також хочу в дім передостанній: У келію, в затворну самоту, Де душенька росте, як пташенятко, Що не досталось чорному коту, Що Богу – біль, а людям «непонятно» – Яку таять глибини висоту. Тому печаль не втопиш у горілці. Вона уміє плавати, як в’юн. Не питиму в ім’я святої Трійці, Щоб стрінути тверезим смерть мою: Ну тобто мій природний перехід Зі світу в світ, Як з лона в інше Лоно... Священний біль – І райський скрип воріт, Душевне тіло, Що ледь-ледь солоне. А Бог не доганяє. Він чека. Він нас чекає, Наші руки, душі... І радість моя поки що гірка, Та серце до Ісуса не байдуже. Він біг... він Бог... Я ж яма на горбку У цьому світі, Де багато болю, Де золота рибина у ставку, Шукає долю, Загубивши волю. І я ж такий. Поклав свою лижню. По ній пішли мої духовні діти. Прощаю всім. Нікого не виню. Мудрую серцем – Де себе подіти: Піти у монастир чи на війну? Писати вірші непотрібні людям? У себе з головою я пірну, Печаль Всесвітню носячи у грудях. Печаль болить і нудить уночі, І мучить душу втомлену й заспану, На журавлині замкнуту ключі, Як Божу рану. Душі метал гартується в огні Страждань таких, Що хочеться померти... А я – немов зернина у млині Чи лист прощальний у старім конверті. Даремно взяв, даремно віддаю Скарби душі пісенної моєї. Не знаю я, чи буду у раю, Та точно, що не ляжу в мавзолеї... Над серцем хмара – Як старий монах. В його сльозині золота рибина Пливе на нерест, Підсоливши страх, Шукаючи у небі батьківщини. Де зірка у терновому вінку, А вища мрія дерева – літати, Як і моя... Переплести ріку І з нота бене знов життя почати. ТИША Шукаю тишу. Світ її убив. Так під асфальтом дихає коріння. І чути, як ростуть сумні гриби. Під зоряно-пташине голосіння. За радістю полюю, у лісах, Бо у містах давно армагедонно. Болять мені гортанні небеса, Сльозинно усміхається Мадонна. Зоря – немов сльозина сироти, Невидима нікому, Тільки Богу. Шукаю тишу – Щоби вглиб рости По струнах вертикальної дороги. У тиші, правда, В’є гніздечко біс. Але й у тиші Дозріва метелик. Знаходжу цілий Всесвіт у собі – І мікро, й макро... З крилами метелиць. Душа земною плоттю оброста Та пророста – Мов крізь асфальт травина, В любові, Молитвах Та у постах, У сумнівах, У болях Та провинах. Газобетон навколо. У мені ж Велика тиша, Божа рівновага. І страх ржавіє, Мов бандитський ніж, І радість битія Шипить, Як брага. ЄВРОПА Моя душа була вже тут колись. У замках цих, На площах, У пивницях, Де ми із німцем Знатно напились Із філософським спокоєм На лицях. Ми в Гайдельберзі, Дрездені, Хелмі… Взяли Варшаву, Вроцлав, Краків, Прагу... Поля і автобани у пітьмі. Готичні храми піряться, Як шпаги. Пасуться кози, Зайчики чудні. Он їжачка роз’їхала махина... Не напишу про це усе пісні. Бо все тут є... Та хочу в Україну. Це голос крові? Юний мазохізм?.. Патріотизм сфальшований в газеті? Не знаю я... Можливо, за гріхи... Могили предків По усій планеті. Розсипані – Мов зорі у пітьмі... Могили душ – Невидимі, як болі. В собі я Всесвіт нині переміг. І я, і він Згасаємо поволі. Потужна ніжність В нас колись цвіла. Метелик мрії потремтів у вирій. Мов хрест і лотос – Біла тінь крила. Європу ми із Азією мирим. Красиво й сумно. Воля і любов. Мене все більш цікавить Біль і небо. Я світ земний з піснями перейшов. Тепер душі моїй Молитву Треба. .
|