Корінь роду шукаю,
Мов корінь гірської трави.
Я для себе не кат,
А душевний хірург, слава Богу.
Не спаде й волосина без нього
З моєї глави
На тернисто-лаврову дорогу.

Я не чорна людина…
Я – дзеркало ваше просте,
У якому себе ви такими-от
Бачите душно.
Чорний чорного бачить,
А Божий угледить святе.
Віддзеркалюю лиш,
Не суджу,
Ваші душі.

А ридаю й радію
У білому світі оцім.
Каюсь, де оступивсь,
«Вибач, мила, що ти мене била»…
…І сльозина-іскрина
Змиває журбу на лиці.
А туман на ріці –
Наче дим із кадила.

На тюремній стіні чи в окопах
Написані вірші
Я поважно люблю…
Сам вже кілька таких написав.
Отаким, отаким ти, звичайно,
До крові повіриш.
А можливо, якийсь,
Як молитву,
Візьмеш в небеса.

Де зустріне тебе Той,
Хто любить цей світ первозданно.
І у вічність щасливу
Без ляку тебе поведе.

Корінь роду шукає душа,
Наче котик сметану…
Ні, звичайно, не так…
Ні, здається, не те…

Золотим бумерангом
Вертається юність до мене.
Метастази печалі згоріли
На вічнім вогні.

Ранок.
Пташки молитва.
На серці вишнево-зелено.
Ніби з Богом
І з рідним дідом
Мені…

7 лип. 17.