Сиджу.
Дивлюсь на добрий літній дощ.
Рахую із любов’ю кожну краплю.
Спинився час.
А ти, моя бідо,
Нагадуєш он ту понуру чаплю.

Вона літати вміє.
Не летить.
І не пливе.
І не танцює плавно.
Цей дощ їй точно може догодить.
Він з неба йде
І засина у плавнях.

Біда в моїй душі гніздо сплела.
Знесла яйце,
Поклала жабу білу.
І коренем торкнувшись до крила,
На суд своєї совісті побігла.

Бо совість є у всього, що живе
І має душу –
Дивну,
Як лампадка.
Он денний Місяць –
Золотий човен –
Після дощу цілується із кладкою.

Свічуся теж.
Цілую власний хрест.
Пишу пісні для тих – ненарождених…
Адже ненарождений не помре…
Як не вмирає дощ
Чи лід студений.

Я теж з води.
Душа у ній горить
І пісню риби слухає ночами.

Я також дощ.
Я прагну догори:

До хмарки,
Зірки,
До Творця,
До мами…

28 черв. 17.