Останній відпочинок на Шляху.
Є слава, трохи грошей, трохи волі.
Хтось хату звів, хтось підкував блоху,
На рану друга хтось насипав солі.

Мені земних війнуло п’ятдесят.
А час іде скоріше і скоріше.
Я серцем оглядаюся назад.
Життя було усяке...
Стало віршем.

А вірш ліричний піснею стає.
А пісня, пісня...
Тьохкаючим болем,
Що в ритмі із космічним ручаєм,
Земним волинським лісом, білим полем.

Лінивий вітер котить синій сум.
Старий туман пригадує дитинство.
На шлях людський, немов на ковбасу,
Лягає всяке ідольство і свинство.

А хочеться дитячих неб парчі,
Де чорний сік березової ночі.
А хочеться на тортові свічі,
А не у хлібі,
Як закриті очі...

Все важче світлу радість діставать
Із шахти духу,
Засміятись юно.
І тішитися, як росте трава,
По-християнськи,
Трішечки перунно.

Ідемо глибше.
Вікінг, грек, монгол
У наших землях крутяться від згадок...
Просяк їх кості сивий алкоголь
Розлитий біля церкви чи сільради.

Бодун веселий завжди на кістках.
А на душі – як та весна осіння.

І мій в планету закопають прах,
Не знаючи,
Що я тепер –
Насіння...

25 лют. 17.