То ледве вчутно іній пада.
Не те, що вату важко
ліпить сніг лапатий.
Мікроскопічні
друзочки кришталю
вкладаються на віти спати.
Оцупки, штрипки, кутики –
пилянням довільним знічені деталі.
Цей стан достойний порівняння
духу конвалій з лиском сталі.
Смарагдовий туман,
імла, як ханьський шовк на дотик,
колючий йоржик прудкий вдиху,
бурульки в віяло п’ястука дротик
дарує разом біль і втіху...
Все це просуне попри тебе,
заки на постріл обернешся,
на постріл з ока навздогін – ефеба,
якому зверхньо ледь всміхнешся.
Той іній виквітне коштовно твої вії,
оберне на перлинові пацьорки,
як глицю гнуть модрини віковії,
цупкі гілячча попустивши шворки.
Та межи них зблиснуть зіниці
сльозою несподіваної згадки,
миттєвий у підкорці сполох криці,
й жодна душа не буде
мати гадки
про то.