Сьогодні знов розлігся крик у тій сім’ї через дорогу. З гаражних піднятих дверей котились каменем слова. Завмерла вулиця, немов лякливий звір учув тривогу, і з кожним поштовхом новим земна розходилась кора. У чоловічий дужий крик вплітавсь слабкий жіночий голос, та нищівна обвальна лють межі не знала й берегів, він зупинитися не міг – і від прокльонів щось кололось, немов важкий більярдний шар по жерсті вулиці гримів. Він ревно дбає про сім’ю і сам займається ремонтом, але неспокій із глибин чадними пасмами пливе. У чорнім вихорі душі — торнадо моторошне «око», що в нім «крокуючий мертвець»* наосліп нищить все живе. Обоє підлітків-дітей, немов слухняні автомати, із пильним страхом стережуть шкарлупку спокою крихку, одне бажання в них живе — зло потривожене приспати, щоб зачаїлося воно з глухим гарчанням у кутку. О, як мені цього не знать — рефлексу вдаваної смерті в кільці невидимого зла, мов непробивної стіни! ...Як всі, закрию я вікно — напівприглушені і стерті, нас не терзатимуть тепер діла тамтої сторони. *В самому центрі ( «оці») торнадо, очевидці кажуть, «тихо й задушливо, як у смерті». За повір’ям, той, хто побачить у торнадо силует гігантського крокуючого чоловіка (Dead man walking), загине.
|