I Крайнебо парує за склом орбітального ліфту. Ранок димиться синім серпанком довкіл. Хвилі хмаровиння рожево погойдують крихти з галактик, що відкраяні від буханки опуклих небес ножами титанових крил: то пілот Гулівер пана Свіфта годує маленьких птахів-космопланів планети чудес. II Коли ми цілувалися у ліфті, уся планета разом з нами танула і ставала чистим рухом. А в чорній дірці ліфтової шахти час зникав за горизонтами подій. В точку згортався простір. В дві точки, точніше: в малесенькі, жагучі вісімки обіймів – незнані знаки вищих математик. По знаках нескінченності кохання ми ринули повз поверхів та горизонтів тих подій, що стались у світобудові, похожої чимсь на будинок, в якому ми жили з тобою з досвітнього дитинства. От перші поверхи спливли у зону пам’яті, пір’ясту, як хмари, що на собі нас тримали. Бо там були ми птахами. На поверхах середніх ми вже ставали літаками. Нехай спочатку й паперовими, та по тому – залізними, яких ліліпутські ракети вибивали з польоту, з неба і з життя. Однак, не вибили нізвідки, бо ми самі й були польотом, небом та життям. Воно на верхні поверхи дісталося, хоч повідомленнями про смерть засипало весь дах. Але, майбутнє не двомірністю паперу щомить живе, а безміром рядків. ІІІ Шурхочучи рядками вікодавніх заклять, формул, фантастичних романів, дахом простуємо до країв атмосфери, з кабінки вилупившись ліфта, водночас його униз спрямувавши разом з часом, вкрученим у вісімку сили тяжіння. І стаємо з кожним кроком потоком випромінювання. IV Зниклий в хмарах прозірчастий ліфт перетворюється на пам’ять, де різночасні шестірні подій аварійним спускам запобігають. І канати, наче струни світобудови, вібрують майбутнім у квантовій піні руху. Старий насмішник Свіфт внизу вже працює ліфтером, а діти ліліпутів кричать: «Почекай нас, Гулівере!..» Й ліфт ретельно вкарбовує Свіфт в небо.
|