Стукіт дзьобів та клекіт в кублах
на вежах мертвих сокорин.
То прощавальний перегук зажурених буслів
у пуантілістичний дрібний мерехт,
коли від поля ген злетів
серпневий привид осені серпанком –
мара, ознака, що тра вертрати в вирій геть звідсісь  -
у нільські  береги, від крижаної раки,
що невблаганно все вбере в себе поспіль.
І жабуриння малахіт веселий,
і зілля гострий ішпаганський ятаган,
і по полях й плаях розсіянії маком хуторі та села…
І цей під ноги вбитий щільно ожередом лан.
Звідсіль – під неозорий небокрай пустелі
і моря Чормного акулячий плавець,
повз береги турецькі вщерть веселі
хоча б на чверть. Та хай їм грець-
кий білий хрест махає буслячим
розчепіреним крилом,
і най зміцніла потороча
врешті решт спізнає еміграційний
впрілий птаходром.
Стукіт дзьобів та лаштування
в далечінь нервовий клекіт.
Щасливої тобі путі, буслячий клин!
Вертай лиш навесні, коли теплюній легіт
подме «… і друг річок мартин».