Могила неба.
Сонце соковите.
Над батьком хрест...
Глибинка.
Забуття.
І хочеться з останнім вовком вити,
Оце от покидаючи буття.

І хочеться сховатися у нори,
У дупла, у берлоги, в сон-траву.
Закрити вікна, двері, очі, штори,
Душею задивившись в синяву.

В підземнім храмі чути літургію,
Як у собі...
Бо ж тіло – також храм.
І ніжність – мов сніжиночку на вії –
Пустити в серце, де печаль стара.

Писати вірші –
Як оргазм при родах...
З долоні пити воду дощову.
Ніякої не хтіти нагороди
Від цих людей, допоки тут живу.

Бо золотий ланцюг –
То шлях блискучий
До золотої клітки, в пустоту.

Могила неба.
Віршем шлях озвучую.

Від болю утікаючи,
Росту.

18 жовт. 16.