Не дай Господь зайти мені на сайт
                       і прорости  у нім  коментарями,
забігти на арени бойові         
                       учасників  ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
                       з ворожими  постами-ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
                         чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
                         сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних  годин
                       з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній  метушні
                       не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
                       кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
                        і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
                        до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
                         зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні         
                         у черепках розбитої утоми.

...Та знову  шанс спокусливо гука,
                         і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет, —
                           бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
                            і поле оксамитово синіє, —
і родяться у тісняві тенет
                            з тертя людського камені і квіти...