В ультрамариновій субстанції,
на шаттлі кольору блакиті,
я наближаюся до станції
геть по барвінковій орбіті.

І, навіть в рубці, пахне травами
так, що двигун втрачає голос,
а я лечу
            над хмар заплавами,
всім тілом всотуючи космос.

Ще хтось внизу махає хусткою,
а тут вже шаттлова лелітка
до шлюзу тулиться пелюсткою
з віночку кованої квітки.

Вона тичинками-антенами
вростає в сині невідомості.
А ще – індиговими генами
уродженої невагомості.

Всіх таємниць принадним кольором
і мрій усіх легкими барвами
сплітається з людськими долями,
і вдалими, і незугарними.

Але, споконвіків – захмарними,
як волошкова ця орбіта,
що за листками календарними
була в дитинстві ще відкрита.

Я чую, як над континентами,
на ній, цілком по-материнському,
гудуть сузір’я амбієнтами…  
Й бринять піснями українськими.