Рогозом волохатий беріг,
блимає лезом кручений чингал пісків…
Парана, Брамапутра, буйний Терек
відпочивають тут серед коральових разків,
заплутаних у риштуванні очерету,
і завмирають, нишкнуть, геть спинивши біг,
бо тутай си немає змог для лету –
ген за тим рогом лізе гинший ріг.
В тім і прикол! Ніщо тут не вантажить
бананом звичаєвим марноти.
За постмодерної доби то певно
не багато важить.
Та все ж потішений страшено ти,
знеможений дошкульним сновиганням,
занурений по вінця інтроверт,
на спокій внтурішній чиганням
гризоти пазурем обдерт.
Все ніби вельми файно!
Та от раптом жеба,
як цибне прямо в пазуху, на грудь,
й лаписьком душить…
Так тобі, варначе, й треба!
То спробуй її ваготи позбуть.
Пірнай обдертим писком у нарінок,
бий ластами по дупі, галакай,
синій з розпуки й прій,
як у росі барвінок,
та добре знай –
немає спокою назовні!
Всесильний його крепсько заховав
в криївці серця - місяцем уповні,
що твар срібляний внурив
в сонний став.