Собі надибив у гущах
райське кубельце,
де верболози й очерет
притлумлять серце,
де мерехт сокориних хмар –
храм візантійський
в мереживі лискучих смальт
в святім обійсті.
Там прихолов, притих, принишк,
забивши видих,
і тишком-нишком помоливсь -
Франтішків  синдик,
крапки над «і» порахував -
хасидський цадик,
і рукавами заметляв -
суфійський каді.
Та й полетіла геть сторчма
марнот марнота
і забриніла у душі едина нота…
Безсило заточивсь та й впав
в пісок пустельний.
Довкола - полиски заграв
в скелях пекельних.
І серце колькою пече:
«Ти добре марив!
Мов дзиґа, покружляй іще!»
Та я як вдарив
об камінь лобом
й спам'янувсь…
Навколо тиша.
Лиш вчутно -
сонний очерет
волоть колише.