Іване з Іванів,
яких я так любив
у дні хрещень шкільних
в пустелі повоєнній,
де сталінський «прижим»
нас гробив,
та не вбив
міцний козацький дух
в основі нашій генній,
пишу тобі з лугів
Лугані та Дінця,
Івасю, друже мій
з родини Іванунів:
видать, мороз розлук
не вистудив серця –
затрепетали ж знов,
поривчасті та юні!
Ми п’ять десятиліть
не бачились...
І ось
зустрітись довелось
на Спаса
під Ромнами,
і нам обом здалось:
Господнє пролилось
благословення щедрісне
над нами.
Але ж усе про все
в такий лімітний час
згадати й розказать,
на жаль, не випадає –
сивини наші нам
розказують про нас,
а слів уже й нема,
а слів таких – немає...
Ми прожили життя
не марне й не пусте.
Що встигнуть не змогли –
дороблять наші діти...
Твій сад шумить.
І мій гайок росте.
Чого ж бо нам ось так
тихцем не порадіти!
Ти показав мені
ту церкву,
що її
спорудив кошовий
останній –
Калнишевський.
Зі мною пожуривсь,
бо владні гультяї
ще й досі не взяли
над страдницею
шефство.
Від’їхав я ізнов
у свій-чужий Луганськ.
Вже й настрій мій не той –
покращивсь достеменно.
Засвічую свічу,
щоб ореол не згас
над образами тих,
чиї шаблі й стремена
дзвеніли в ковилі
донецьких дикопіль.
Співатиму про них,
будитиму нащадків,
аби всіляких зайд,
перевертнів
звідсіль,
зусюд і звідусіль
туряли безпощадно.
До зустрічей нових
в оновленому краї,
на рідній нам Сулі
і нечужім Дінці...
...Свіжіє вітерець –
листки перебирає,
мов літописець-час
пожовклі папірці.