Ігор ПавлюкПІСЛЯ ПОХОРОНУ Поховали його без промов під старенькими кленами. Він Додому пішов… І до хати пішли ми усі. Довго-довго здавались дороги нам синіми венами. Тихо-тихо нам падали зорі – йодована сіль. Тяжко-тяжко дивилися в себе, поранені ранками, Бо дорогами болю безсоння червоне блука. Наші душі терпкі почуваються нині підранками У безмежному Всесвіті, в міряних небом віках. Чорне м'ясо печалі ми будемо довго кусать, На красиву могилу дивитися поглядом пташки, Уявлятимем пекло і райський заяблений сад, Де хіхікають змії і голенькі бродять монашки. А старесеньке світло не завжди тепло принесе. Ми чекатимем снів чорно-білих про біль нетутешній. Наш покійник віджив… Та не знаєм, чи вловлював сенс Він у сексі, у дружбі, в черешні… Горе, кажуть, стрічав матюком, А молитвою – радість просту… Кажуть, всяко пліткують… А Бог його знає насправді: Як лепеха він жив, А чи мав ще й мету золоту? Взяв у тайну назавжди. Чи беріг від любовей раптових сердечко чудне? Це ж як в космос відкритий виходити в ніч без скафандра. Темнохвойна туманність огорне смертельно й мене. За покійником рідним покличе Додому… у мандри… Я готовий уже. Я ж -- паломник. Міжсвіття – моє. Я завжди на межі, перехресті… При всякій погоді. Я ж не заздрісний. Але отому позаздрю, хто є Вже у вічнім поході.
|
2016 © Ігор Павлюк |