Надія вмирає останньою
після зневіри, розпачу й туги.
Рипить зубами, шкребе нігтями,
лишаючи по цюпі від креві смуги.
Одна лиш надія вірить у неможливе!
Всі інші скрушно вже схнюпили носи.
Нема спасіння, немає змоги.
Дарма, убога! Не проси…
Але надія не йме віри
в фатальний програшний фінал –
навіть коли вже трясе на фірі
до страти помосту,
і тремкий шал
проймає судомне тіло.
Де ж ти, опришків звитяжний загін?
Гей, ну ж бо, стрільбо! Щоб втяти вспіла
мотузку ката й не дала б на згин
твоєї Жанни, Антуанетти,
твоєї Болейн і Ян Гуйфей...
Гей, ну ж бо, стрільбо, гей!
Надія вмирає першою,
прикривши тілом,
тендітним тілом
боївки відхід…
Яке тобі, вуйку,
до того діло?
Аби вродило. І зжалось,
й вкопалось, й ввірвалось, як слід.