* * * Роди мене назад, моя плането, У час, який слізьми малює кров. Інопланетні храми пістолетами Лягають тінно на земний Дніпро. Компютер. Свічка. І космічне сміття Над нами... Заступає благодать. Крізь нього нам чорти у душу мітять І охоронці-ангели летять. Вони тут розберуться між собою. Зі мною також розберуться, бо Коня ти приведеш до водопою, Напитися ж наверне тільки Бог. Тут наша воля часто – божевілля. Як відьми смерть, така любов тяжка. Де людям злим війна – немов весілля. Весілля ж невеселе... В ДНК Тепер такі проникли землетруси, Що динозаври в декому ревуть. А динозаври – як бабусі гуси... Така-от суть. Наш корабель хитається, трясеться. Коти – як миші. Миші – мов коти. Та треба йти, допоки нам ідеться, – До світла, Щоб самим уже світить. Бо скрізь розгул кривавої печалі. Як мед із кров'ю ранок... Рана. Рай... Ржавіє все, що в цім житті зі сталі. Ржавє навіть слово з-під пера, Якщо воно без крові і без духу, Якщо воно не щире, Не сльоза. Не усміх, Не вогонь, Не завірюха І не козак. Вогонь і вітер чесні в цьому світі. Вода хитрюща, як усі жінки. Про юність спогад сонним світлом світить І п*є зірки із Божої руки. Шукаю корінь перекотиполя, Шукаю вперто папороті цвіт. Як блудний пес, я звик уже до болю. Мов князь, карбую кров*ю заповіт. Святими журавлі мені здаються. Вагон Львів-Київ – келія моя. Йде кров – мов дим літаючого блюдця, А кров із горла – часу течія. Дзвенить живий алмаз мойого серця. А я – священна жертва цих людей. Але на долю не умію сердиться. Нехай із ласки Божої веде. Нехай веде, мов хлопчика, за руку, Веселі сни дарує, висоту. Мене чекають читачі й онуки, Допоки я шліфуюся, росту. Поміж доріг – як поміж ніг дівочих – Єство моє гуляє і шука. Моя ж душа страдає і пророчить – Як вертикальна вітряна ріка. А коло все стискається, стискає… Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль. Хрестате горе. Щастячко ж безкрає, Немов пасхальна вітряна свіча.
|