Коли спіткає долю осінь,
фарбує скроні сивина,
у серці молодість голосить,
в душі невпинно йде війна.

Роки свої важкі, мов камінь,
в багнюку кину я на дно.
Хай в мулі інші пошукають,
як довголіття знамено.

У ту водойму я не сунусь,
геть стороною обійду.
Коли палає в серці юність,
то час збирати лободу.

З її стебла ліпити хатку
та серця вогник підживлять.
Лишити спогади на згадку
у тих хвилястих ковилах.

Коли пригадую принади,
то знову квітну і тремчу.
Зухвалі зводили менади
і цілували досхочу.

Бадьорять щем, як обеліски,
ті незабутні давні дні.
Вони солодкі і барвисті,
дарують злети сивині.