Дзвінок у двері – молодість прийшла.
Просвітлена.
Мов прислана богами.
Але для чого?
Вечір поміж нами.
А хата повна спогадів.
Сумна
Стара самотність тут живе зі мною
Та із бідою.
Ще по ночах до нас приходить біль
І сіль, мов накип, обліпила пам'ять.
Для чого ж їй?
Така вона надихнена, п’янка!
Розчервонілі щоки із морозу.
Поезія!
А я пишу вже прозу…
Прозоро натякаю, щоб пішла
І подзвонила у сусідні двері,
Бо я герой вже більше на папері
І між рядками ніц уже нема.
Вона ж стоїть.
І проситься.
І просить
І поглядом, і виглядом.
Дзвінка
І помислами чиста.
Кляті двері
Не можу ні закрити, ні…
Біда!
Болять мені її тремкі вуста,
Її мовчання, що бринить на віях.
Моя душа зітхає й молодіє,
І, мов пташа, тримається гнізда.
Але пташа ось-ось і полетить,
Ну а душі б замки не відкривати.
Мені б напхати повні вуха вати
І очі зав’язати.
А вона
Так дивиться!
Всміхається.
Любов
Її усмішку пише, наче пісню.
І крають світ її тонкі вуста,
Міліє серце і зітхає стиха.
Обоє нерішуче стоїмо
І боїмось переступити лихо,
Що всілося між нами на поріг
І ловить мить,
Як мишу ловить кішка.
Ми стоїмо.
Завмер довкола час.
Годину.
Вічність.
Ну іще хоч трішки.
03-04.11.15