Больова нескінченність чекає свого кінця,
Щоб покинути зал, не лишивши по собі титри.
В режисера, здається, ані гумки немає, ні олівця,
Щоб легенько стерти це все або якось виправити.

Ми сидимо і куримо – він десь там, я тут.
І воліємо сильно підвестися  на ноги тим із нас,
Кого в сонячну днину підрізав гіркавий спрут,
Свою партію руху вкладаючи в потойбічний вальс.

Опівнічне світило впізнає на смак мою кров.
Там молекули віри, як сонми хоробрих солдат,
Тчуть текстуру матерії й зміцнюють кожен шов,
Аби страх більш ніколи не пхався до наших хат.

І я знаю: на будь-який виклик нам стане крок.
Хіба досі не так було? Все й надалі лишиться так.
Біль осиплеться сірим снігом від ментолових цигарок,
І це буде єдино можлива – не більше - з його ознак.