Коли день остигає сонячний,
Площі, вулички привокзальні…
Ходять зорі по небу поночі,
Зазирають у теплі спальні.

Ходить місяць навшпиньки, тулиться
До сліпої самотньої вежі.
Розтеклася по сонних вулицях
Перламутрова синь безмежжя.

Відпочиньте від болю прикрого,
Від ядучих гризот неспокою –
Ніч на кожного щедро викроїть
Сон із вічності темноокої.

Хвиля вляжеться спати спінена,
Вітер вимостить ліжко затишне,
Ноче лагідна, одведи мене
В сни своєї старої ратуші.

Все там має своє продовження,
Там і простір, і час зітерті,
І моє неземне народження
Означає відсутність смерті.

І резону нема тлумачити –
Де незрима межа візитів…
Відчувати, любити, бачити,
Всюди й завжди для Тебе жити!