У чужому місті, що пахне кавою,
Де вузькі провулки – лоза між каменем –
Сонце озиралось услід ласкаво нам,
Ти гадав, що вічність – не менше – знав мене.

Розчинявся вечір, як не тримай його,
(Ми іще про нього колись напишемо…).
Все було так просто – ні слова зайвого…
Дерев’яні сходи зітхали тишею,

Осипались клени, і в невагомості
Осідала осінь на дно бруковане.
Місто це залишиться в підсвідомості
Листопадом лагідним, зацілованим,

Урочистим небом у сонмі зорянім,
Золотим настилом, недбало скинутим…
Місто це залишиться не повтореним
В наших долях більше ніде, ні з ким отак.

Кава пахла, ніби з життя минулого,
Післясмак якого гірчить і досі нам.
За рікою ж пам’яті береги забули ми…
Що робити будемо із цією осінню?

В паралельні будні навіки викине
Час проточний з гавані міста чинного.
Як же тонко й щемно нам долі виткано!
Кавою просипано нерозчинною…
27.09.15.