Та навіщо тут преамбула?  Але ж є:  
                                             Райдуга, веселка, веселиця, пояс, рай-дуга...

                                             веселка — щось веселе,
                                             весільне...  — теж яскрава!
                                             собою небо встеле:
                                             над зустріч... — вже постала!

                                             щаблі — аж під світОгляд,                          
                                             на круговид... — й стрімкії!
                                             і тягнуть, тягнуть погляд:
                                             вслід подиху...  — ЗА мрії!

                                             то брама, чи не брама, —                            
                                             але яснА...  — й одкрито!
                                             пройшла весна; й так само,
                                             туди ж...  — юрмиться літо!                        

        ~   ~   ~

 загрузли вЕсни у літах:
хоча не гаятись, летіти б;
лиш плідно обважнілі, віти...
й коріння, й крони в їх ділах!

чи тлінне тліє, чи горить;
а мимо нього різна мова...
одна умова ця примова:
усе живеє най бринить!!

й таки збувається в жнива:
і з митей тих росте повічно;
й не є буденно й пересічно...
й весна зо свят струмить нова!!!

         ~   ~   ~

То було "зовсім тихо сам до себе"; по тих словах (читати довгих, розуміти закоротких), знайшлися і для перехожого читача:
                                          ...само собою,
                                             війна війною;
                                             мир зовсім інше:
                                             й, напрочуд, вірше...
                                             що в ніч, що вдень, вже розібрались?
                                             шляху й свого, Бо'Дай,  добрались?

Та на кшталт невеличкого есею трохи молодшого Володимира Єрмоленка: "Мандрівна філософія для країни коріння.
Коли мені було 25, я сидів у паризьких бібліотеках і плавав у великих океанах минулих епох, текстів, надій та розчарувань. Я був відлюдником, Буваром і Пекюше (головні герої однойменного незавершеного роману Ґюстава Флобера –  UAInfo) в одному флаконі, коло мого регулярного спілкування не перевищувало десяти людей. Мені було добре від тих історій, які я знаходив у минулому. Мені здавалося, що я – ловець перлин у морі часу.
Зараз мені 35, і я мандрую щотижня, своєю країною чи чужими землями. Часом забуваю, де я, і плутаю країни. Інколи знайомлюся з десятками людьми на день. І найбільше мене зараз цікавлять люди, тут і тепер: їхні життя, ніжні та сумні, радісні і трагічні, сильні й тендітні.
Ці два періоди визначили мене, як дві протилежності, як інь і ян, як весна й осінь. Обидві ці фази свого життя я люблю.
Зараз я думаю, що філософія в Україні має бути мандрівною. Бо Україна – це країна коріння, ми дуже прив'язані до своєї землі, ми обіймаємо її, як своїх матерів, ми вростаємо в неї, як дерева під великим небом. Але для мислення цього замало. Дерева мають інколи виходити зі своїх садів та вирушати в подорожі.
Я думаю, невипадково, що для українців, цього вкоріненого в свою землю народу, у цих ботанічних людей, які прикрашають квітами свої вишиванки, є два міфологічні кумири, два орієнтири, музичний та філософський, які цю вкоріненість ставлять під сумнів, які натякають, що окрім кореня потрібно «щось іще», що окрім землі потрібна дорога.
Козак Мамай та Сковорода. Бродячий музикант і бродячий філософ."