| Вона йому поезії читала У парку темному, чутливому до звуку.
 Вона його за плечі обіймала
 І на коліно владно клала руку.
 ----------
 
 Він слухав мовчки, тільки серце билося.
 У скронях кров гуляла, мов вода.
 У штанях щось нечутно ворушилося.
 Шкарпетки пахли, наче резеда.
 
 Від близькості жахливої та милої
 Весь світ набряк і скрізь по швах тріщав,
 І птах співав з йобичєською силою –
 То клацав, то хрипів, то верещав.
 
 І ось вона, лоскочучи волоссям,
 У губи стиснуті його поцілувала,
 І пахнучи корицею, мов осінь,
 У хлопця нерухомого спитала:
 
 - Ну, як тобі від ніжної істоти
 Вислухувати матерні гостроти?
 
 Він відповів:
 - Твереза чи під мухою,
 Облиш брудні слова, бо не годиться.
 Дурне дівча, ти хоч би раз послухала,
 Як криє нас прораб на будівництві.
 
 А він завжди знаходить комбінації,
 Що на латинь вергілієву схожі,
 Ти навіть у період менструації
 Краси такої створити не можеш.
 
 - Насправді? Ти навчиш мене? – Не буду!
 - Благаю, любий! – А піздуй в пізду!
 - «Піздуй в пізду»... Ніколи не забуду!
 - То ти не йдеш? Тоді я сам піду.
 
 - Ти мусиш відвести мене до хати!
 - Навіщо таку панну проводжати?
 - А як зґвалтують? - В тебе є багато,
 Чого у цьому випадку сказати.
 
 Він відвернувся, а вона заплакала.
 Він видохнув, мов вистрілив з рушниці,
 І наче корабель, що знявся з якоря,
 Від лави відірвав свої сідниці
 
 Та зник в метро. Алея захиталася,
 Світ ліхтаря затьмарився в очах…
 І скиглила вона, і матюкалася,
 І обривала квіти на кущах.
 
 
 |