У преріях українських провінцій,
Де навіть сортири фарбують у синьо-жовтий,
і все це давно не коле вже,
Я панічно боюся померти на довбаній чорній розвилці
Під час чергових гастролей до студентів агрономічного
коледжу.

Усі вони слухають Баха, «Океан Ельзи» і Стаса Михайлова.
«Путній – хуйло» як девіз епохи звучить частіше за «Отче
наш».
А коли виїжджає до міста хлопець, його сонечко вслід
махає,
Затискаючи феньки, витираючи сльози, підправляючи
макіяж.

За це фарбування «блядське» на неї свариться баба
Стефа.
Стефин племінник, не виходячи далі ларька із пивом,
пише поезії про АТО,
Закликаючи добровольців «померти за Батьківщину».
Над лісостепом
Мовчки летять волонтерські душі. Небо відає, хто є хто.

А ще у цій трясовині
Живе православна дівчинка.
Її перший брат підірвався на міні,
Рятуючи брата другого.
Вона говорить російською. Вона нікуди не дінеться.
І ніхто її тут не почує, під цими парашами та хоругвами.

Її очі схожі на очі княгині Хельги –
Такі ж скандинавські, такі ж арійські,
такі ж − безжально міфологічні.
Вони тримають планету, як гарячу пательню:
Тримають прямо перед собою
Тримають за самі кінчики.

Гучніше за всіх кричить про війну той, хто на ній не був.
Остання virgo у класі травить байки про секс.
Я надто довго живу. Я бачив обличчя будд,
Обличчя шахідок, жінок з розбомбленими дітьми,
юнаків з крішнаїтських сект.

Тому говори, говори зі мною, кохання моє південне,
Переконуй мене не боятися смерті і шанувати час.
Живи у мені безпорадно і чесно,
Як кров у ріках,
Як Буг у венах,

Як ота православна дівчинка,
Що живе у кожному з нас.

Бар-Київ, 10-11 листопада 2014 р.