| 
 Воєнний госпіталь в Ірпені.
 Пацієнти з обличчями мертвих Будд.
 Сосни сплять стоячи: уві сні
 Вони бачать Америку й Страшний Суд.
 
 Старенький служка скиглить про православ’я.
 На КПП ошивається радісний протестант.
 Вицвіле на його футболці «I love you»
 Схоже на посланий небом, проте запізнілий, грант.
 
 Працівниці з місцевого клубу
 Тролять солдатів бездарними текстами.
 Солдати мовчать. Вони завжди мовчать. За ними – немає
 боргу.
 У будинку навпроти живе косоокий тесля:
 Коли він хоче зробити стіл, –
 Виходить труна на високих підборах.
 
 Я читаю їм вірші (читаю стисло, бо обмежують працівниці),
 Читаю про «щось нейтральне»: про війну, сказали, не
 можна.
 На відміну від сосен, − мені вже давно нічого не сниться:
 Ні Голгофа, ні Голівуд –
 Ні щось протилежне, ні щось тотожне.
 
 Коли смерть стоїть за спиною, як блудний син,
 Не наважуючись заступити за твій поріг,
 Хочеться бачити тільки чесних людей −
 І тільки хижих тварин:
 Годувати їх з теплих, як шахти, рук − десь на Холодній
 Горі.
 
 Харків – місце без винятків унікальне.
 Донбас – місце без винятків просране.
 Київ… Місце банальне, як студентська їдальня,
 Де товклися ми, де товктимуться наші діти порожнім
 просом.
 
 Діти, нарешті, виростуть, перейнявши наші каліцтва і
 міражі.
 Вони будуть ходити в богему, як ми ходили під міномети:
 Дівчата всміхатимуться чоловікам (переважно чужим),
 Чоловіки всміхатимуться у відповідь,
 Почуваючи себе метрами.
 
 Воєнний госпіталь в Ірпені.
 Самодіяльні хори з райцентру – офіціозні й кумедні.
 Сніг засипає все – навіть чорні халатики лікарів.
 Снігу байдуже,  куди падати:
 В нього нема документів…
 
 −   Ти знав про це? Звісно, що знав!
 −   Знав, та не говорив.
 
 23 листопада 2014 р.
 
 |