Чорна мати моя – невблаганна, задушлива ніч,
Здавна що серед тиші рівнину розпластану ріже.
Та чужими словами говорить душа на землі,
Як виходить із пекла повітрям подихати свіжим.

Чорна мати моя, о чому ти, чому ти мовчиш?
Похилилися чорні дерева в зажурі й покорі…
Листя плоть, не тремти, все одно твої душі пусті,
Твої душі в повітрі на землю  злітають від горя.

Україно моя – пил, суріпка та сива імла,
Лезо туги залізної, щастя, в яругах забуте.
І звучать над тобою перекручені клятви й слова,
І стоять над тобою тумани, розбурхані й люті.

І відійдуть від нас всі високі омани твої,
І відійдемо ми від твоєї неправди святої,
Щоб гарячого лоба торкнулася тінь
Від калини червоної, юної, злої.