за зеленим морем, за синіми горами, у чорному місті, в кам’яній хатині, ми з тобою сидимо й говоримо о пізній годині. я тобі розказую про клубок доріг, у якому так важко знайти свою, про жінок, що скніють о цій порі у чужім краю. про конкретний голос у животі, що тече, як камінчиками – вода, про те, що більше б за все хотів, стати собою, та ще не став. про відстань, про пам'ять, про зграї хмар, які деруть животи об дах, про те, що вагітних між них нема, – лише вода. про взаємність, якої бракує не всім, про невільну наругу, про біль і шал, про те, що кубло гадюк у вівсі – то чиясь душа. про вірші навзаєм, про те, що ти, вже вічність нічого мені не винна, що срібна луска на лиці води – як ластовиння. про задуху-ніч, про розбіжність вдвох, про розлите масло перед трамваєм, про те, що між нами було Різдво, і воно триває. а ще про сліди, що лишають ті, хто обікрав, хоч не кожен – злодій. і знову про голос у животі, – якраз відтоді. про панічне безсилля, про світ довкруж, в якому іронії – всім достоту. про стриманий несмак гвоздик і руж, і про запах поту. про те, що небо важке і чорне і його не втримати поодинці. що ми – жертовне зерно, а жорна – у цій хатинці. що ніч притуляє своє лице до шибки – і дивиться! – й нас несе. про тебе, про себе, про те, що це – все.
|