вірити майже можливо, життя повертає забуті,
концентровані, в кишенях поховані, кольору ртуті
копійки. врешті нам сказали, що нас не зламати.
невідомої армії невідомі солдати,
закуті в каміння бомбосховищ, павутиння за двадцять років.
ти порушуєш тишу аптечну відлунням кроків.
порушуєш спокій, стерильність, розчавлені мухи на стелі.
дивитись немає на що в цій застиглій з екрану пустелі.
він робить, що може, але героїня німа від природи,
і доки рухома земля над багаттям кружлятиме, доти
вона малюватиме попелом лінії рівні, якщо
можливо це в світі, де цих декорацій замало було
для певності, а за вікном так палатиме Олександрія -
туди віднесу непотрібні книжки всі старі я.