Ми входимо в нове століття...
неозоре і чисте як море
а на плечах наших - тягар
Сумнівів, помилок і спогадів...

А з-під наших рук - вибігають діти,
І радісно розсипають по світу
Читі надіі, сподіваня і добрі погляди....

Але ми уже - такі знесилені, і не можемо
іти , і стомлено
Перекладаєм тягар непосильний
На їхні плечі тендітні:
Треба ж нам усе це кудись подіти...

І вони здригаються ледь помітно, -
І усе... І життя наше зроблене...

... відпливаючи морями неозорими -
Встигни
дітей
зрозуміти...



На небесному підвіконні
Сонячний пил...
Променями навскоси -
Записані  нашвидкуруч
Чиїсь телефонні
Номери ....
...Звідки приходить подих
І куди
Йому йти -
Розумієш,
Лише коли
Починаеш
Іти



***
Розмовляє із вітром Сонце,
Та я бачу –
Розходяться по землі
Тисячі, а може й сотні
Змережаних
Ніжно і тонко
І здогадуюсь я
Спроквола...
Діти – створені вітром
Що дує нікуди й нізвідки....
Ніколи...


***
Колись колись колись
Не буде цього слова…
Десь там делеко, десь
Загубиться цей вірш…
Але навіщось тихо і для чогось
Щось буде мною і тобою
Знов…
Завжди і скрізь….!


Око
Вдивляється в мене
П”є мій подив!
Червоне, зелене око...
Спогад
....Чіпляється за волосся –
Вітер його куйовдить...
Стогін
Мов злодій
Виносить із серця
Тривогу, неспокій, гомін...
І Доля –
Сліпою мордою
Тягнеться в майбуття
І в руку мою горду
Тичеться
І вилизує до самозабуття
За єдиний ласкавий дотик...

Повернення!
Чому ти, хто ти, нащо?
І що благаєш біля рук моїх?
Я випиваю серцем натще
Всі чари пройдених
Доріг,
Я їх як коси посивілі гладжу
Торканням босих і побитих ніг...
...І зникне плоть моя,
І хтось побачить
Лиш сіль слідів,
Лиш слів над шляхом цвіт....
Це буде значить –
Повернення...
Невтримне,
Ніби сніг...

Гори вітру
Сунуть і сунуть -
Гордий зневірений сум....
І хтось не повірить,
Що це просто крони
Нічних дерев перемовляються,
А подумає
„Смуток
Стікає
На плечі із неба...”
І думу надумає,
Яку назовуть
Клаптиком
Божого
Сну

Сонце – Всесвіту зойк
Трепет життя розплескує
В очі розширені вірою...

Небо - минулого тлін
Байдуже вбирає душі
Живих і померлих у сон
Вічного и Прекрасного....

Люди - ідуть по землі
И зітхаючи розчиняються
Бентеги тіл своїх
Пахощам трав віддаючи

І Слово
Світанковою раною
На безмежному тілі
Любові
Вже мільйони віків
Заживає....


***
Співаю спів розлук:
Дві тіні йдуть,
Два сонця плинуть
Серед хмар
Назустріч
Одне однОму…
І печальний згук
Безживних губ,
І лише помах рук
Безсилих, безтілесних
Безсоромних
Майнуть між тінями….
І знов безустий сум
Їх розлуча
На сотні
сотень
років…

***
Зачиняє вікно
Протяг,
Завмира на півсло
Посміх,
Простягаються повз
Руки –
Щоб торкнуть
Дивне скло
Смутку…

Що найпростіше
Тобі я волію сказати?
- Скинь з себе полум’я -
Сорому одяг пекучий,
Гола ступи на знічев’я
Піску,
Що безлюдним півостровом зветься
Злийся із ним,
Обійми
Ніби хвиля
Його перевтомлені груди,
Скорено він приведе тебе
В дивну країну – Там
Я на тебе чекатиму…
Що найпростіше?
Все те,
Що незмінним буває…

Утомлені руки простять,
Все чого не сказало їм Слово...
І скорено скрикне земля
Прийнявши торкання
До сивої скроні любові....
І дощ перелиє печаль
Задумливо-спраглого дня
В асфальтові келихи ночі
Водою...
І я –
Знов був перед тобою
І сміявсь
До вигину губ твоїх -
Неупокорено....


ЛЮЛЬКА
Світ мов дитя
Дощами запитань,
Снігами снів,
Пелюстками торкань
Засипле люльку
Сивини, заснулу
В моїх долонях...
Заграється
Заплутавшись у вусах
Тих нескінченних споминів моїх....
Захоче розбудити
Та впродовж
Малої миті передумає, і тихо
обережно
поволі
Відійде
Затамувавши подих....