Вітри степовії бредуть кладовищем
помежи фігури й залізні хрести,
снують мов німії, то виють, то свищуть,
чи то чиїсь душі взивають з могил.

Невпізнані душі, замучені мором,
опухші від голоду, горя й плачу,
блукають з вітрами, між верб й осокорів
благають всіх нас запалити свічу.

А мати-Вітчизна в одній сорочині
припала грудьми до ще свіжих могил,
шепоче крізь сльози молитвоньку щиру
і просить згадати за кожного з них.

Згадаймо усіх і запалимо свічі,
щоби в мерехтінні цих вогників-сліз
ми кожній душі зазирнули у вічі
і пам"ять повік не стихала, як ліс.

Щоб крони дерев, зворухоблені вітром,
гуділи, як дзвони церковних дзвіниць
і пам"ять, убрана шпарагусом й миртом
кричала від блиску голодних зіниць.

Кричала за кожного з тих убієнних,
заморених зграєю підлих катів,
кричала живим: - Будьте пильні і сильні,
не дайте повік повторитись біді!