Стара церковка древнього села. Хрести важкі, від часу безіменні. На озері – там, знизу, крик весла, Немов крила: Мої танцюють гени. Давно танцюють. Музика – мов кров. І шепіт трав, і вічний крик ворони, Яка згубила в ніч легке перо. Пишу ним корінне щось і коронне. Тут нетутешні біль і благодать. Крило, плавник... плавник-крило і... тайна. Тут предки мої сном небесним сплять. Де був їх дім – тепер тополя крайня. А їхні кості по сибірах десь, Між нафтою і газом, і зорею. Бог всім Суддя. Вони мені – святе. Я землю цю тому зову своєю. Це золота околиця моя. І я хотів би тут заснути також. Моєму тілу зараз сорок п’ять. Душа ж мільйонний раз іде в атаку. Бо все життя – печаль і боротьба. Між ними радість – як іскринка щастя. А інше все – стурбована труба, Яку минути жодному не вдасться. Комусь, як рай, пекельний самогон, Комусь вода, безрибна, бо свячена. Інтимне срібло предківських ікон, Що вічністю відсвічує у венах. А в предках рідних – коні і земля, Яких вони любили, розуміли У час цвітінь, відльоту журавля, Коли сніги, як море й ліс, шуміли. Була війна. Було у них усе... В ОУН-УПА вони пішли за волю. Боліло жити. Був і смак, і сенс, І дім, і дума, І димок пістоля. Горілка, хліб, глибока пісня душ, І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива. І зоряних смертей холодний душ, І зоряних народжень тепла злива. У ній і я – краплиночка зорі, Колючий нерв, де музика і Муза... Цей світ сьогодні серцем захворів, Драглистий і отруйний, мов медуза. То ж я – чим вище – тим ще глибше йду. Мене вітають предки і прощають Мою всевишню грішність молоду, А розуміють стежку у Почаїв. Я ж блискавки притягую й печаль, Мішені та ікони не малюю, Хоч їх одна освітлює печаль, Озвучує те ж саме алілуя. Глибокі горя, радості терпкі. Вологе світло цвинтарно-поганське. Я жив, як вмів, – комусь наперекір, Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи... Тягнув я чачу з раковин морських І говорив, що думав, – адже вільний... Мені під ранок снилися вовки, Один з яких підранок, другий – сильний. Їх вовчий бог для чогось поєднав На цій дорозі, де асфальт і терен... Колючодрота золота струна, Яка веде не з нашої ще ери. По ній іду. На грудях срібний хрест. В душі чорти і ангели, і... зорі. Хто я такий, земляни, врешті-решт В оцій-от завірюсі непрозорій? Як голий в лісі, космосом бреду. Епічно тут, лірично, драматично. А скоро тут зостанеться лиш дух. Все так відносно. Все отак невічно. Тому мені не треба глибини. Красиве мерехтіння. П’яна піна. Бо ж не дано нам, як ти не пірни, Життя пізнати суть гемоглобінну. Горілка. Хліб. На тризні сидимо. Ідемо за покійником повільно. Час в юності – мов кров, тепер же – мох... Зоря – вогонь. Тепер же – хрест натільний. Лиш глупе серце б’ється, як звіря Об цицьку мами мокрими очима. Воно ж бо чує: Всесвіт догоря – Упевнено, болюче і незримо. А сніг і листя падають... хто як... Тече сльоза – немов стежина Бога. Усе вмирає. Навіть Зодіак. Тому така смішна моя тривога.
|