Стара церковка древнього села.
Хрести важкі, від часу безіменні.
На озері – там, знизу, крик весла,
Немов крила:
Мої танцюють гени.

Давно танцюють.
Музика – мов кров.
І шепіт трав, і вічний крик ворони,
Яка згубила в ніч легке перо.
Пишу ним корінне щось і коронне.

Тут нетутешні біль і благодать.
Крило, плавник... плавник-крило і... тайна.
Тут предки мої сном небесним сплять.
Де був їх дім – тепер тополя крайня.

А їхні кості по сибірах десь,
Між нафтою і газом, і зорею.
Бог всім Суддя.
Вони мені – святе.
Я землю цю тому зову своєю.

Це золота околиця моя.
І я хотів би тут заснути також.
Моєму тілу зараз сорок п’ять.
Душа ж мільйонний раз іде в атаку.

Бо все життя – печаль і боротьба.
Між ними радість – як іскринка щастя.
А інше все – стурбована труба,
Яку минути жодному не вдасться.

Комусь, як рай, пекельний самогон,
Комусь вода, безрибна, бо свячена.
Інтимне срібло предківських ікон,
Що вічністю відсвічує у венах.

А в предках рідних – коні і земля,
Яких вони любили, розуміли
У час цвітінь, відльоту журавля,
Коли сніги, як море й ліс, шуміли.

Була війна.
Було у них усе...
В ОУН-УПА вони пішли за волю.
Боліло жити.
Був і смак, і сенс,
І дім, і дума,
І димок пістоля.

Горілка, хліб, глибока пісня душ,
І штиль, і шторм, хула, хвала зрадлива.
І зоряних смертей холодний душ,
І зоряних народжень тепла злива.

У ній і я – краплиночка зорі,
Колючий нерв, де музика і Муза...
Цей світ сьогодні серцем захворів,
Драглистий і отруйний, мов медуза.

То ж я – чим вище – тим ще глибше йду.
Мене вітають предки і прощають
Мою всевишню грішність молоду,
А розуміють стежку у Почаїв.

Я ж блискавки притягую й печаль,
Мішені та ікони не малюю,
Хоч їх одна освітлює печаль,
Озвучує те ж саме алілуя.

Глибокі горя, радості терпкі.
Вологе світло цвинтарно-поганське.
Я жив, як вмів, – комусь наперекір,
Комусь по-хлопськи, а комусь по-панськи...

Тягнув я чачу з раковин морських
І говорив, що думав, – адже вільний...
Мені під ранок снилися вовки,
Один з яких підранок, другий – сильний.

Їх вовчий бог для чогось поєднав
На цій дорозі, де асфальт і терен...
Колючодрота золота струна,
Яка веде не з нашої ще ери.

По ній іду.
На грудях срібний хрест.
В душі чорти і ангели, і... зорі.
Хто я такий, земляни, врешті-решт
В оцій-от завірюсі непрозорій?

Як голий в лісі, космосом бреду.
Епічно тут, лірично, драматично.
А скоро тут зостанеться лиш дух.
Все так відносно.
Все отак невічно.

Тому мені не треба глибини.
Красиве мерехтіння.
П’яна піна.
Бо ж не дано нам, як ти не пірни,
Життя пізнати суть гемоглобінну.

Горілка.
Хліб.
На тризні сидимо.
Ідемо за покійником повільно.
Час в юності – мов кров, тепер же – мох...
Зоря – вогонь.
Тепер же – хрест натільний.

Лиш глупе серце б’ється, як звіря
Об цицьку мами мокрими очима.
Воно ж бо чує: Всесвіт догоря –
Упевнено, болюче і незримо.

А сніг і листя падають... хто як...
Тече сльоза – немов стежина Бога.
Усе вмирає.
Навіть Зодіак.
Тому така смішна моя тривога.