| Свiтлана-Майя ЗалiзнякНеміфічна історія| 
 
 …мій дід Шматко тягав за коси жінку.
 Таке я чула, бачити – ні-ні.
 Не всіх Олен скупали в рай-барвінку…
 Всім бовванів Май-лицар на коні.
 Ішли ж за хлопа, що й тесав, і кроїв,
 По жниві зустрічали старостів.
 Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв…
 Голодні взори кіз, корів, котів…
 
 У Лемешівці не було Протея.
 Єлену бив Іван – оце про те я…
 Не визволяв стражденну Менелай.
 Іван – покійник. Хоч мовчи, хоч лай…
 Селяночка не знала Деїфоба.
 Очіпок маскував синці на лобі.
 Не надихнувся нею Оффенбах.
 Лиш я співала:«Пахне хлібчик, ба-а…».
 Всміхалася на квітному городі…
 Борвій у пазуху – листи про вроду…
 Із пензлем не підходив муж Іван,
 Він клав хати й солдаток – на диван…
 
 Струмочком сліз від припічка у сниво
 Пливла Олена Довготерпелива…
 Де окошилась – вічна таїна.
 Там очерет росте із хмар, не з дна.
 Немає там котів та кітних кіз…
 Хоч би туди мій дідо не приліз!
 
 Далеко те сільце… Ще далі – Троя.
 А діточок було в Олени троє.
 І ріс бешкетником Іванко, мій татусь.
 Тепер я Вань минаю і… боюсь.
 А дід Іван, підважуючи цеглу,
 Бурчав:«Люби Софію… Кинь ту Еллу…
 Ти з мене приклад, синку, не бери!
 Люби одну, бо в мене любок… три».
 
 Така моя історія житейська.
 За морем ті буяни. Мо", Егейським…
 
 
 2013
 | 
 2013 © Свiтлана-Майя Залiзняк |