По кому там вже знову плаче пісня,
Хто знов помер, хто випав із сідла? –
Все менше нас на конях, а опісля,
Останній як впаде – прийде імла.

Настане тьма – ні проблиску, ні звуку,
Лиш день у день – мов ніч, лиш тінь у тінь –
І надаремне ти простягнеш руку –
То все примари вимерлих створінь.

І ти затиснеш пустку у долонях
І будеш мовчки плакати без сліз,
Коли вночі присниться, що на конях
Ще хтось летить, мов поїзд під укіс.

Та вже нема, нема кому летіти –
В порожніх сідлах вороння сидить...
Яка ж, яка заморська аква віта
Ще хоч би сотню здатна воскресить?!.

Нема, нема... Пусті конячі спини,
Лиш десь із кузні все ще чути клеп:
Якийсь коваль – напевне, що причинний, –
Кує коней
     і знов пускає в степ...