Молодиця – поріддя враже! –
Присусідилась, присмокталась
До моєї щоки і каже
(Маже маслом!),
Що закохалась
В мою лірику
(«Кожне слово –
Наче сповідь душі остання,
Найщиріша… Та це ж чудово:
Помирає таке кохання!»).

Ой ти, жіночко чорнобрива
Зі щоками, мов дві пивонії,
Це ж з якого такого дива
Полюбила ти схлип агонії?!

Онде хлопці – не пишуть віршики –
Руки чешуться в них на інше:
Їм на шиї дебелі вішайся
І забудь імпотентні вірші.

Ой ти, звабнице-гріховоднице,
Не дражни мене й не подразнюй –
Не до свята у церкві дзвониться,
І забув я давно всі празники…