| Місяць  Тепер вже пізно —
 Стигне піт.
 І бризками холонуть сльози.
 Твоїх обрамлених утіх,
 Моїх не сповнених бажань прогнози.
 День стиглим овочем парить,
 Обіймами електронних гам.
 Роса в прощальних спалахах
 Горить,
 Синь скрапуючи із заграв.
 У тихий безмір ночі.
 Свічадами омріяних
 Блакитних днин
 Розкрились долоні
 На стомлений бік.
 А потім — неначе
 Весь світ занімів
 І свічкою скапав
 Твій зболений вік.
 Хто виміряв ціну кохання?
 Хто віднайшов межу прощання?
 Котяться, стікають сльози
 У пишні, вишукані хмари.
 За горами — сніги, морози.
 За горами — весна в примарах.
 То хто вже вивідав,
 Що зрада –
 Кохати (сон це?),
 Милуватись сходом?
 То хто сказав, що спомину заради,
 Не відпущу тебе туди, де сонце?
 Згодом.
 Полум’ям стікає захід дня,
 Скликає омани думок і здригання.
 Не зникай, вогнику щастя,
 Бо я — вже не я.
 Ні, ще буде
 Віра,
 Кохання,
 Чекання!
 Знаю,
 Ясний Княже,
 Покинувши
 Ложе сизих мір і вершин,
 Небавом знову накинеш
 На втомлену землю
 Затишку обшир.
 Заворожена
 Безмовно вимолене
 Слово
 Тобі не в сутінках скажу.
 І не у ранках
 Світанкових
 Плекатиму його росу.
 Від безголосся спопелінь
 Відміткою зроблю
 Часи покосів,
 Наллю
 У келихи пісень
 За пестощі й розкішні сльози...
 Здригається тіло
 І мліє душа —
 Я неба хотіла,
 Світила.
 Знайшла?
 Повірила сонцю.
 Чекала тепла...
 У наше віконце
 Хвилина йде зла.
 Тебе спопелила,
 Мене віднесла
 На берег Прощання.
 І — далі пішла.
 
 |