ІІІ. АРІАНА

Моє життя – маленький хаос,
мій політ — попри самий асфальт,
доля жене мене, мов шкарубке від негоди листя,
й одірвана від дерева ніжка
кривавить.
В моєму серці немає любові, я хочу вчепитись за гілочку,
і ніколи не падати, і знову стати соковито-зеленою,
заглядати в пташині гнізда і хихотіти над вітром вкупі з іншими,
але вітер завжди сильніший, але де вони, інші?
Хтось великий гладить по голові дрібним дощиком,
просить отямитися: чи було колись те літо насправді?
Я іду впорядкованим містом, загорнута в саван безладу,
і речі звиваються у мушлю від мого погляду.
Чи станеш ти, коханий, моєю гілочкою?
Чи не впустиш мене, коли вітер затанцює довкола?
Але терпнуть мої пальці триматись за тебе,
і вітер, як завжди, сильніший, і ось вони, інші,
просять отямитися: далі смерть, кажуть вони, там безодня.
Та доля жене мене, мов шкарубке від негоди листя,
І нехай мій політ — попри самий асфальт,
Там попереду, де він раптово обірветься, —
Там моя гілочка.