Космічний вітер. Людство в небесах. А на Землі лиш наші кості й камінь. У смерті, знаєм, теж своя краса Сотворена Всевишніми руками. Все більше тягне в церкву, ніж в корчму. Хай Бог боронить, щоб судити інших... Хто десь поліз в комуну, на куму І сироті, вдові поможе він же. Несу в собі трагедію, як хрест. Царі і гендлярі несуть так само. По вертикалі Шлях не має верств. А храм для тіла – Це душевний замок. Я на «широку ногу» в світ живу: Вже дев’ять літ – Між Києвом і Львовом, Допоки ляжу в золоту траву, Яка чека метелика, корову. Свята тривога богошукача – Мов дерева, що на соборі древнім. Як в інопланетянина очах – Його боги такі ж сумні і кревні. Я вірш пишу на музику Землі, А небо сіє воду золотаву – Й ростуть хрести і зорі, крила слів, Що люблять батьківщину, не державу. Лоскоче душу ангельська печаль І біла тінь свічі дорогу мітить. Чекає плоть стріли або меча, Коли душа збирається на мітинг, Де ділять хліб, видовища раби, Раби рабів бажають влади тоскно. А хтось, як завжди: «От якби, якби...» Історія ридає кров’ю, воском. А я вже знаю два святих світи: Утробу мами і оцей, тутешній, З яким я після сорока на Ти... А є ще третій – Тайний. Як і перший... Люблю їх трьох. А в пам’яті один. Печально й ніжно згадую колиску, Яка гойдалась декілька годин... А потім – вітер... Холодно і слизько.
|