Колодязь чистий із зорею теплою.
Кришталь і позолота вечорів.
Життя минало з мінами, вертепами,
Допоки я сюди по колу брів.

Тут я почався.
Мріяв стати ангелом...
А став поетом...
Що ж.
Бува і гірш...
Це десь над бісом –
За чинами й рангами,
Які не купиш за кривавий гріш.

Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
Мов хрестоцвіті квіти восени.
І плачуть зорі чорним світлом радості,
Що серед нас невічні і вони.

Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
Яка уже нікуди не веде...
Сліди вовків затерті джипів шинами.
Льоди людей.

Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
Вони в душі, яка також вмира...
Старих ворон на соснах очі заячі.
Лелеченят несе нам дітвора.

Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
Записуєм словами пісню сфер.
Секундною суєтненькою стрілкою
Космічний час інтимний простір стер...

То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
Від себе утікаючи кудись.
І болі поспішають, наче нутрії,
Сльозою до свяченої води.