Котить сонце небокраєм, літа лічить й днини,
хтось родивсь, хтось помирає в світі щохвилини.
Хтось святкує, а хтось плаче - в кого яка доля,
а хто світу і не бачить в застінках неволі.

Одним перли, іншим лаври, решті - животіння,
а он ті і те вже "сперли", лиш німе терпіння
ще витає понад краєм, немов подих вітру,
але - хмари, чорні хмари, грозові в повітрі.

Повбирають тоті хмари увесь біль і тугу,
блискавиця, як покара, стисне обрій в дуги,
загуркочуть громовиці, буря невмолима
розідре, мов рукавицю, світ наполовину.

Хлинуть води, закружляє все в гігантськім вирі,
мов прокляття... Рідний краю, невже жити в мирі
не судилось нам ніколи, й завше так без спину
натягать на тіло голе чужу сорочину?