Вони зустрілись зранку, чи у сні: святий Петро і сивочолий старець. На кріслі в різнобарв"ї орденів висів мундир, а біля нього ранець - вчорашні атрибути святкувань, його і правнука, висіли вже без діла. Святий Апостол мовчки оглядав малу кімнатку і старече тіло. Мовчав і він. Обидва знали ціль цієї стрічі і її кінцівку. " Мені пора?" - спитав... і відповів - "Таки пора. Вже сил нема ніскільки. Учора так без правнука б пропав і до домівки вже би не доплентав. Чому мовчиш ти, Петре? Щось добав. Та що ти скажеш? Закінчилась рента! Життя пробігло наче у кіно - так кадр за кадром, не спинившись й миті. Дитинство десь згубилося давно у спогадах, а юність перерита, покраяна війною на шматки, і не стулити їх уже докупи. Лиш спогади із мозку закутків проміж атак, поранень адські муки. Проміж тривог й недоспаних ночей, проміж дроти колючі і траншеї, проміж убитих друзів блиск очей, помежи смерть, що вп"ялась у трахеї. Оточення, жорстокії бої, полон, концтабір, втеча і блукання в густих лісах, де бродить хижий звір, напівголодне дике існування. І через фронт дорога до своїх, і знов концтабір, і сибірські далі, і смерть вождя, і через сльози сміх, коли батьків побачив на вокзалі. А потім повертали ордени і вішали медалі ювілейні - усе життя на рубежі війни так й не вернувся з неї вже напевне. " А чи грішив?" - спитав святий Петро. " Є один гріх." - сказав, сховавши очі - "То, як втікав з полону, у село забрів я напівмертвий серед ночі. Чужа родина в нім спасла життя, перев"язали рани, відігріли, а вчора їх на площі пострічав і зустріч ця так підкосила тіло. Впізнав у натовпі я молодицю ту, що у селі мене порятувала, а поряд з нею внуку у вінку із транспарантом "Україні - слава!" А я ішов в шерензі в орденах і бачив очі, що свердлили душу. (Її ж за мене німець в таборах опісля втечі відбувать примусив.) А син її був воїном УПА, від нього залишилась тільки згадка і немовля в невістки на руках, що певно стало цій онуці батьком. Я знав про те, та час був непростий - самому ледь вдалося відхреститись. Довчора лиш не думав, що в житті нам доведеться десь-колись зустрітись." "Не говорили?" - запитав Петро. "Я всі слова у погляді побачив і, наче босий наступив на скло, вернувсь додому. Внука перестрашив, бо запитав малий що то було, чому я зблід і ледве тягну ноги. А я згадав енкаведиське зло і ті лихі етапнії дороги. Згадав як сам карався і страждав, і як зрікався правди у побоях. Невже я слабшим із літами став і жінка ця хоробріша як воїн? Вона стояла на передовій, а я під охороною в шерензі, під брязкіт тих блискучих орденів йшов проти неї. Тій, яка у смерті мене буквально вирвала із рук! Отак то, Петре, певно то знамення, бо навіть вчора мій малий онук мене повчив і нарозумив чемно. Підбіг до них, з дівчам тим подружився і обидвоє під оркестрів звук мене вели додому. Я втомився та тілом і душею враз потух. Мені спокою погляд не давав, бо думав так: як став уже солдатом - то до кінця їх маю захищать, а не у славі й орденах купатись. То що - пора?" - спитав він у Петра. "Та ні, живи поки не зрозумієш, що для солдата істина одна - служити тим, хто тільки правді вірить - свому народу. Ким би ти не був, як ти вояк - то не з дітьми й жінками, а з тими, хто про правду вже забув і затуливсь чужими прапорами." Солдатом бути - не парадний стрій, а доостанку, поки кров у жилах, стояти завше на передовій й тоді тебе вшанує Батьківщина!
|