По лабіринту втрачених надій
блукала думка у панічнім герці,
ганяла підземеллям диких змій
і карбувала кроки стуком серця.

Воно ж, як міх, стискалось, щоб вдихнуть
й послати кров аортами до мозку,
зібрати з вен отруйну каламуть
і перетерти в нешкідливі дози.

Воно, як дзвін, взивало до життя
і з відголоссям у сирих печерах
той стукіт безперервно наростав,
у темряві шукав до правди двері.

Та чи знайти серед холодних стін,
що вже вгорі переросли в склепіння?
Замісто сонця - вузлувата тінь,
бридкі химери і слизьке каміння.

Вузькі проходи  східцями униз
у підземелля учорашніх келій...
Для Моєсея був наче каприз -
шукати стежку сорок літ в пустелі.

Бо кожен крок не упирався в грот,
бо кожен рух не сковували стіни,
і кажани не затуляли рот,
на голови не сипались каміння.

То хто ж нам звів цей лабіринт тортур?
Хто запровадив у його капкани?
Самі. Століттями за муром мур
складали і блукали в них думками.

Ці стіни із цеглинок забуття
на згарищах Господньої любові
ми будували майже вік життя
на розчині брехні і лихослов"я.

Самі звели цей згубний лабіринт,
самі привикли по ньому блукати,
і, як сліпці, шукаєм орієнт,
поводирів взиваєм старшим братом.

Раби рабів стежками в небуття
штовхаємось і лізем на колінах
і замовляєм власнеє життя
таким, як ми, а з ним своє сумління.

Згадати б час, що Божий Суд гряде,
ще до покути щоб каміння зрушить
та розвалити підземелля це,
оцю тюрму гнітючу в наших душах.