Колись, мабуть з великої довіри,
Під цирк поклала сука цуценя.
Росло воно, плюгаве, кажуть звіри,
Тай виросло у Пса якогось дня.
Самим тим часом цирк перетрусило:
Пилюка аж до хмар!.. та як оте вляглося,
Помітили, що сірим поробило
Звірячу шерсть і все людське волосся.
«Ну, як тут зрозуміти, хто ким є?» —
Пес жваво міркував, мітучи пил з арени.
І враз підскочив: «Тим людина вчена,
Що розум пізнає, коли нас б’є!
А зараз сірі всі… Як хто когось вжаліє,
Отой є зві — живе, щоб його били.
Найближчий до людей, хто скаженіє
Враз, щоб підтримки в нього не просили!»
Додумавсь, і побіг отих кусати,
Кому, крім сліз, нема вже й що втрачати,
Бо звісно, що ні Лева, ні Слона
Скажена не торкнулася слюна.
Ото й є людяність! Й дарма, що сука — мати.