В метро урвавшись-наштовхавшись,
остатки струшуючи сну,  
ми потрапляли в ескалатор,
все швидше,  швидше…  

А-а-а!!!

Вона…  

Стояла біля течій цих,
і,
роздивляючись в обличчя,
будила в кожному з нас жалість…
Одвічну…

Ми  озиралися, але…
Як заворожені всі, йшли,  
проскакуючи в поїзди,
і все неслися,
хто куди…

А згляди билися об скло.
А лиця зморщувались в злість.
- Допомогти, допомогти б!
Але, невільники невдачі…

Кривлячись, дерлися в скажіння…
І далі, далі все, неслись.

…Та, відійшовши враз,
помалу,
дивилися удалину…

І кожен згадував з любов'ю,
та ще й, з найлегшою печаллю
її протягнуті лабети,
її заплакане обличчя…

Її всю…

………………………………………………………………………….

Ми схоплювались посеред.
Запитували сам себе.  
-   Що, що було це?
-   Згин кохання?
І що дало б нам всім втручання
у фатум серденька її…
 
Та не знайти нам було більш…

Її…


Пішла…

Пішла!

ПІШЛА!!!

………………………………

Пішла,як нібито

…ПОМЕРЛА.