цей дим_над_водов під водою тече, пульсує з глибин олов'яним ключем і гусне в слова, про те, що на світі існує знання, в якому не я не тебе обійняв і поцілував. усьому виною магічне "якби": з-за нього не я не тебе полюбив і палко кохав. тому не під нами розверзлись світи, і місяць з отої безодні світив окрайцем гріха. смоооок он зе воотер! і вогонь в небесах! цей дим_над_водов – задзеркалля води, лишає по собі при[х]марні сліди, вздовж неба тече. і в центрі зіниці формує слова, які я до строку від тебе ховав на споді очей. у цього знання видозмінена суть: з тамтої печалі – у річку_сльозу на мапі лиця. посеред оцих поетичних забав лишитися розуму – Божечку, збав! і Він обіцяв. смоооок он зе воотер! і вогонь в небесах! цей дим_над_водов – девальвація сліз: дороги, міста, обертання коліс, кохання в умі. тому не мене [через вечір] бухим ведуть попід руки Яким і Юхим до себе домів. і ми дослухаємось – як в небесах дзижчить перманентного щему оса, під нотою мі. і ця мі_бемоль накриває мене, допоки кохання [на час] не мине, хоча би в умі. смоооок он зе воотер! і вогонь в небесах! цей дим_над_водов – сублімація слів до клекоту магми в утробі землі, до нересту снів, до муки етюдів на роди картин, до вічного страху кудись не дійти, до сказу в мені. коли серед стелі палає звізда, а я не для тебе не першим зі ста римую про те, що місяць_татарин, як жало оси, стонадцятий тиждень край неба висить, одною із тем. смоооок он зе воотер! і вогонь в небесах! цей дим_над_водов – споглядання глибин, за мить від дурниць, від кохання взахлин, за вічність – від слів про те, що на світі існують міста, в яких я ніким не для тебе не став у склепах голів. і вже несуттєво – до кого і з ким приходять щоночі Юхим і Яким, сідають за стіл: чекати до півнів, до крові з небес, до першого марева – з нами, чи без – на дим_вододіл. смоооок он зе воотер! і вогонь в небесах! смооок он зе воотер! пам-пам-пам пам-пам-па-рам пам-пам-пам па-бам. /ріпіт/
|