Чи є та правда, чи її нема,
коли ченці ховають в довгих рясах
жадобу крові й пожирають ласо
нещасні душі - жертовне ягня.

З міражним "міром" лізуть у двори,
у бородах сховавши хижі плани,
оті прямі нащадки Чінгісхана,
в святі хоругви красять прапори.

Я шаленію від жорстоких фраз!
Знов чоботиська обтирають в душу,
висячу шаблю знов гострити мушу,
щоб її помахом звільнитись від образ.

По лезу довгім скаче камінець,
на ефесі рука аж оніміла,
а лють й нахабство  лиш гартують тіло
і бридко зачіпають за терпець!

За все спитає сталь оця дзвінка,
за підлість, за образи, за знущання.
Тож начувайтесь! І просіть востаннє,
щоби на душу я не взяв гріха.

Вагання відкидаю, наче хлам,
і ціль одна - одвічная, як Київ.
О, Господи! Коли ти є, спини їх,
бо відомщу за первовіри храм!